Станіслав Луцаж

На початку першого розділу, роздумуючи про природу головних гріхів, я відмітив, що в традиції Сходу їх є вісім, а не сім - як на Заході. Захід загубив один гріх, який, хоч і з'явився в аскетичній літературі V ст. стараннями Яна Кас'яна (бл. 360 - бл. 435), але в каталозі головних гріхів перебував недовго. Західна традиція від самого початку мала з ним великий клопіт, і то вже на етапі надання йому латинської назви. Ян Кас'ян грецький термін acedia не зміг перекласти одним словом, а подає аж два: taedium i anxietas cordis. Але жодне з них не прижилося. Внаслідок чого цей гріх у латині та західноєвропейських мовах позначається латинізованим грецьким терміном: acedia. Так само і в польській мові. Я вже згадував, що для просякнутого практицизмом і моралізмом Заходу acedia від самого початку була чимось дивним. До неї жодною мірою не можна було допасувати термін гріх, що для інших семи ще вдавалося зробити. Окрім того, поширювалась безпідставна думка, що acedia - це проблема ченців, а не мирян. І немає нічого дивного в тому, що вона зникла з каталогу головних гріхів. Але це не означає, що західне християнство втратило розуміння того, що означає acedia. В аскетичній літературі Заходу можна знайти багато текстів, присвячених цій темі, але під іншими назвами і ніби розпорошених, - без безпосереднього зв'язку з сімома головними гріхами.
Готуючи це видання для українського читача, я усвідомив, що для традиції Сходу опущення ацедії буде великою втратою, що тема не буде завершеною. І тому цим розділом я підсумовую цілісний погляд на цю тему, яку я намагався розглянути через призму особливої духовної вразливості Отців Сходу, яку зберігає східна традиція Христової Церкви.

Термін ацедія

Грецький термін acedia є дуже цікавим. Першим користується ним стародавній лікар Гіппократ для позначення стану виснаження людського організму . Пізніше знаходимо це слово в Септуагінті - грецькому перекладі Старого Завіту. Воно там з'являється три рази і означає смуток (Пс. 119, 28), незадоволення (Сир. 29, 5) і пригнічення (Іс. 61, 3). В останньому випадку пророк Ісая дуже вимовно говорить про дух пригнічення (pneuma acedias) і пророкує, що Слуга Ягве принесе замість цього духа одежу хвали. Ми далі побачимо, як дуже вдалим є окреслення: дух ацедії.
Аж до часів Отців пустелі цей термін уживали спорадично. Безсумнівно, що Отці запозичили його з Септуагінти, де він позначає протилежність того, що приносить Слуга Ягве - Ісус. І не випадково цей термін набуває широкого вживання в IV ст. у пустелях Єгипту, тому що стає вираженням незвичайної духовної витонченості тих, які після часів мучеників крові пішли за покликом Святого Духа, - щоб стати мучениками духу. Мучеництво залишилось таким самим. Змінились лише форми переслідувань і свідчень. Слова ап. Павла: "Ми завсіди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з'явилося в нашому тілі й життя Ісусове" (2 Кор. 4, 10) охоплюють не тільки перші віки християнства та пізніші, але також і наші часи. На шляху цієї місії християнина стоїть велика духовна небезпека у виді описаних уже семи головних гріхів, які, як ми бачили, ? це результат обману злого духа. Людина, зведена демоном, приймає постави, яких сама не хоче приймати і які плямує. Ніхто не хоче бути гордим, захланним, нечистим, заздрісним. Ніхто не хоче бути непоміркованим у їді та питті, ніхто не хоче жити в бунті та гніві. Ніхто не хоче бути лінивим... Але, незважаючи на це, багато людей, у тому числі й християн, несвідомо та безвольно стають саме такими. І це тому, що не черпають з любові Бога, але шукають джерел життя там, де вони або недостатні (одного Бога вистарчить - св. Тереза від Ісуса), або повністю отруєні. Ацедія є останнім і найбільш зрілим плодом таких постав.

Природа ацедії

Евагрій Понтійський, що систематизував духовний досвід Отців пустелі, визначає ацедію так: "Ацедія - це любов до способу життя демонів". Це визначення, просте й шокуюче, і водночас неясне, досить вдало схоплює саму суть справи. Попробуймо це прояснити.
Бог створив людину на свій образ і веде її через історію спасіння, щоб вона стала подобою Його Сина. Він веде її до обожнення через пробудження в ній способу життя Бога, який є Любов'ю. Людина реалізує свою людську природу через любов і в любові. Шляхи Бога завжди є шляхами любові. Диявол навпаки - є джерелом ненависті й заздрості. Але він не може звести людину у такий спосіб, оскільки її не приваблює ні ненависть, ні заздрість. І тому, будучи ошуканцем і батьком обману, він симулює любов та турботу про людину, і таким чином веде її до "любові" свого способу життя. Головні гріхи, почавши від гордості, - це етапи цієї дороги. Кожний з них, як ми вже бачили, є брехливою обіцянкою щастя. Але людина не бачить ані тих гріхів, ані самої ацедії, в яку вкінці потрапляє. І навіть може вважати цей стан своєрідною чеснотою, різновидністю хреста, який вона тепер несе. Це - досконалий винахід злого духа, що можна роками йти вслід за ним, виправдовуючи себе у різний спосіб і не відчуваючи потреби глибокого навернення серця. Ацедія є своєрідним духовним спотворенням, коли хтось "любить", тобто вважає звичайним і нормальним те, чого слід уникати, бо не усвідомлює демонічності цього стану.
Життя демонів - це есенція суперечностей та внутрішнього роздвоєння. Те ж саме і з ацедією. Цей стан характеризується суперечностями та роздвоєнням. І тому його дуже важко описати з точністю, якої домагається людина Заходу.
Окрім браку віри в Божу любов цей стан характеризується втратою християнської надії. Людина стає байдужою до великих обітниць Бога, і горизонти її прагнень обмежуються сірою буденщиною, якою вона також незадоволена, але лише з неї може висмоктати якісь рештки життя. Людина піддається різним імпульсам своєї чуттєвості, шукає маленьких утіх там, де це є можливим. Евагрій, описуючи ченця в стані ацедії, представляє його як такого, що виглядає у вікно і цікавиться усім, що відбувається назовні. Він не спроможний ні на чому зосередитись, балакучий, лінивий, догоджає своїм примхам. Звичайно, що це стосується не тільки ченців. Так діється з кожною людиною, опанованою ацедією. Вона уникає будь-якої жертовності для інших, дбає тільки про себе і свою безпеку. Навіщо має зректися себе самої? Що з цього буде мати? Такі постави ми бачимо в наших сім'ях і у суспільстві.
Іншою важливою рисою людини в стані ацедії є нехіть до послуху. Непослух, як і відсутність надії, є суттю способу життя демонів. Той, хто занурений в ацедію, не зносить послуху. Вже сам тільки вигляд людей, яких він повинен слухати, вводить його у стан депресії. Але це не означає, що непослух такої людини є відкритим і відвертим, бо це могло би їй коштувати дуже багато. А вона залежна від людського ставлення своїх керівників. І тому така людина занурюється у мережу комбінацій, маніпуляцій і сваволі. Стан зовнішнього послуху та лояльності поєднує з різними викрутасами й меншою чи більшою брехнею. І тому людей, які можуть це здемаскувати, вона сприймає як загрозу. Така людина живе в постійному страхові та нервозності, в багатьох людях бачить своїх ворогів і в різний спосіб намагається захистити себе від них, застосовуючи часто інтриги. Ми знаємо дуже добре такі постави. У якійсь мірі вони нам видаються нормальними.
Наступною рисою людини в стані ацедії є роздвоєння. Даємо слово самому Евагрію: "Той, хто піддається ацедії, ненавидить те, що є, і пожадає те, чого нема". Він збунтований на навколишню дійсність, з собою самим включно, і тужить за нездійсненними речами. Ненавидить те, що Бог йому дав і дає, його очі заплющені на Божі дари. Він задивлений у те, що, по його думці, принесло б йому щастя, але чого нема. Отож, він "любить" порожнечу, вбрану в гарну одежу мрійництва. Евагрій говорить, що ацедія є сном, який крутиться довкола себе самого. Таке мрійництво не робить людину щасливою, а навпаки, - віддаляє її від дійсності та породжує постійні претензії.
Очевидно, що людина, опанована ацедією, піддається журбі, яка є наступною рисою ацедії. По Евагрію, ацедія є спільником журби, а журба є її нерозлучною супутнице. З часом журба поглиблюється і нищить особу, породжуючи різні хвороби - починаючи від депресії. І тому Евагрій називає ацедію тягарем шалу, що є найгіркішим її плодом. У таких станах з'являються думки про самогубство. Саме у цьому дуже виразно проявляється дія злого духа, суттю якого є знищення. Підсумовуючи: в муру росту ацедії життя людини перетворюється у пекло на землі - з усіма його наслідками.

Світогляд

Сьогоднішній дехристиянізований світ не усвідомлює, яку незвичайну мудрість і проникливість мали Отці Пустелі. Вони не володіли знаннями сьогоднішніх природничих наук, але мали багатий досвід у духовних справах і, що найголовніше, сприймали людину цілісно в світлі Божого Об'явлення. Об'явлене світло, тобто Ісус був їхнім сонцем - сонцем любові. Вони сприймали людину як таку, що прагне і потребує спасіння у всіх вимірах своєї екзистенції. Сьогодні ми сприймаємо людину фрагментарно. Кожна галузь науки бачить і аналізує тільки вибрану вузьку ділянку. Цілість зникає з поля зору. В медицині спеціалізація зайшла так далеко, що скоро кожний лікар буде лікувати лише одну хворобу. Фрагментарні знання про себе самого унеможливлюють цілісне бачення. Частково справджується твердження біблейського Когелета: "Хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!" (Проп. 1, 18), оскільки такий вид знань їх справді побільшує. Сьогодні жодна галузь людських знань не є спроможною помірятися силами з феноменом ацедії, який, як ми бачили, не тільки охоплює людину цілісно - її тіло, душу і дух, але також огортає усі етапи її психічного та духовного розвитку. Є підстави вважати, що ацедія сьогодні торкає не тільки поодиноких осіб, але й цілі суспільства. Депресія, один з останніх гірких плодів ацедії, вже стала суспільною хворобою західної цивілізації. Проблема набрала таких розмірів, що у великих містах Європи каналізаційні системи захаращені ліками від депресії. Очевидно, що не можна причин депресії зводити виключно до ацедії, але сприйняття цієї проблеми лише з медичної точки зору і нехтування її духовним корінням є великою помилкою. Недавно на Заході великого фурору наробила книжка Алана Еренберга з вимовною назвою: "Виснаження бути собою. Депресія і суспільство" . Це свідчить, що науковці починають добачати різні аспекти цієї проблеми.
Дуже важливо усвідомити, що ацедія, так само, як й інші головні гріхи, досягає усіх нас: наші суспільства, чернечі спільноти, наші сім'ї і нас самих. Чим більше ми розвиваємось духовно, тим болючішим стає феномен ацедії. В духовному світі немає повернення назад. Чим більше хтось розбудив свою духовну вразливість і скріпив свій дух, тим більше плодів він буде приносити: або добрих - якщо ним керує Святий Дух, або поганих - якщо, і найчастіше несвідомо, він піддається впливові злого духа, який веде його до "любові способу життя демонів", тобто до ацедії і утверджує його в ній.

Запобіжні засоби

У випадку ацедії, так само як і у випадку інших головних гріхів, відповіддю і нашим лікарем є сам Ісус Христос. Він своїм навчанням і своїм особистим прикладом показує нам, як слід боротись з цією, по-людськи кажучи, майже досконалою пасткою диявола. Ісус сам був підданий спокусам і, як написано в посланні до Євреїв: "випробуваний в усьому, подібно до нас, окрім гріха" (Євр. 4, 15), - а це для того, щоб ми також у наших найтрудніших, по-людськи кажучи, безнадійних випробовуваннях могли бути Його подобою, тобто, так само, як і Він, не ввійшли в спокусу гріха та в його згубну логіку.
Диявол атакував Ісуса і втягував у свої пастки, які, якщо би захлопнулися, то стали би пастками ацедії. Але Він жодного разу не піддався цим спокусам, ціллю яких було: поставити під сумнів Його зв'язок з Отцем, відмовити послух Отцеві та будувати все на собі й для себе. Отже, поставити в центрі себе самого, а не Отця. Дуже виразно ми це бачимо в спокушуванні Ісуса у пустелі, як про це розповідають Євангелісти: св. Матей і св. Лука, та згадує св. Марко .
Спочатку диявол намагається збудити сумнів щодо зв'язку Ісуса з Отцем. Він не говорить: "Ти Божий Син, отож...", але: "Якщо ти Божий Син..." Іншими словами: "Переконайся, чи ти справді є Божим Сином? Не вір на слово, бо може виявитись, що ти ним не є..." Ця спокуса є завжди першою та основною також і для нас: "Чи Бог насправді є твоїм Отцем? А може Він тебе не любить, якщо допускає такі речі? Може Він взагалі не існує..." Мета диявола - посіяти сумнів, щоб збудився увесь ланцюг неспокійних думок, щоб похитнулась надія на сповнення Божих обітниць.
Породжений сумнів щодо зв'язку з Отцем і хистка надія прокладають шлях спокусі непослуху. Бути послушним і при цьому зберігати гідність можливо лише тоді, коли послух випливає з любові. В іншому випадку людина стає невільником, а неволя з часом спричинить фрустрацію і бунт. Диявол спокушує до непослуху: "Нікого не слухай, роби те, що вважаєш слушним, маєш свій розум. Чи твій розум не є Божим даром?" Диявол цитує Св. Письмо, щоб спокуса була вірогідною: "бож написано: Він накаже про Тебе Своїм Анголам, і вони на руках понесуть Тебе, щоб об камінь коли не спіткнув Ти Своєї ноги". Це - перекручена інтрерпретація 91-ого псалма, який закликає до повної довіри до Бога, але в устах злого духа перетворюється у заохочення до непослуху і несприйняття Бога у своєму житті. Спокуса полягає в тому, щоб спонукати Ісуса реалізувати людський, а не Божий план бути Месією, і "змусити Отця виконувати свою волю", змушування, яке Біблія називає "спокушуванням Бога". Тактика диявола полягає в тому, щоб відокремити Ісуса від Отця, щоб Він залишився сам і покладався тільки на свої власні сили, стаючи таким чином заручником диявола. Ісус увійшов у ситуацію спокуси для того, щоб показати нам - якими шляхами йти в таких випадках.
Перший шлях - проста дитяча довіра. Господь не піддається махінаціям сатани. Взагалі не входить у дискусію. Його зброя - слова Синайського завіту. І це навіть не біблейські аргументи, які вже передбачають якусь інтерпретацію біблійного тексту. Це слова, які Бог через Мойсея переказав Ізраїлю, вчинивши його вибраним народом і ввійшовши у фундаментальним з ним зв'язок Любові. Таке просте та вірне тривання у зв'язку з Отцем виражається також у тому, що Він не вживає власних слів (окрім: Відійди, сатано) і не представляє власних аргументів, не користується власною силою чи розумуванням. У хвилину спокуси єдиною Його силою і аргументацією є Отець.
Ісус був спокушуваний три рази, а число "три" в Біблії є символічним числом і означає, що дія, яка повторилася три рази, досягла своєї максимальної інтенсивності. Отже, Ісус був спокушуваний з найбільшою силою. Але, незважаючи на велику інтенсивність спокус, Він залишився вірним Отцеві. Автор послання до Євреїв пише: "Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою. І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння, і від Бога був названий Первосвящеником за чином Мелхиседековим" (Євр. 5, 7-10). Цей текст показує нам величезну силу спокус, яким був підданий Ісус, і тягар боротьби, яку Він провадив, щоб залишитися вірним і послушним Отцеві. Він є взірцем витривалості й послуху.
Отці говорять, що єдиною ефективною зброєю проти ацедії є витривалість і любов. І в цьому Ісус є нашим першим провідником. За Ним йдуть Його послідовники, наші брати й сестри, яких Церква канонізувала як святих, переможців. Вони перемогли ворога завдяки крові Агнця. Перелік святих Сходу і Заходу, які пройшли через спокуси і пастки злого духа, не має кінця. Багато з них були піддані ацедії. Але вони її перемогли довірливими та витривалими щоденними молитвами й покутними практиками, а також дитячим послухом Церкві. Наша слабкість не є перешкодою для Бога, для Його присутності в наших душах. Навпаки, саме ці місця стають місцем Його перемоги в наших душах. І те, що Йому найбільше перешкоджає, - це наша невіра, сумнів у Його Любов, з чого виникає непослух. Все це, взяте разом, веде до ацедії.
Блаженство, кинуте як виклик ацедії, це восьме блаженство, яке підсумовує попередні й звучить так: "Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене. Радійте та веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами" (Мт. 5, 11-12). Господь хоче нам сказати: Навіть якщо ради Мого Імені на вас кинеться усе зло світу, всі земні й підземні сили, вся брехня світу, коли не будете мати жодних аргументів на свій захист, а тільки мій хрест і воскресіння, то навіть тоді не бійтеся та не засмучуйтеся, але навпаки, - радійте, бо великою буде ваша нагорода в небі. Тому що навіть у таких ситуаціях ви блаженні. Погляньте на всю історію спасіння. Цих спокус і переслідувань зазнали всі пророки Старого Завіту, так було з Іваном Хрестителем, так було зі Мною, з мучениками перших століть, і так триває й досі. Приходять часи темряви та зневіри, безвихідні ситуації, - якщо дивитись на них по-людськи. Отець допускає це для того, щоб на фоні темряви цього світу заясніла Моя світлість, щоб у ваших слабких смертельних тілах об'явилося Моє безсмертне життя.
Ісус, як заповідав пророк Ісая, для боротьби з духом ацедії дає нам духа хвали, пісню, яка звучить віками і стає завдатком вічності й обожнення.